Вечір Андрія Лихого (між його друзями ходила кликуха Авантюрист ) починався як і зазвичай у бувалого копаря: він сидів разом зі своїм хорошим другом, також копарем, на кухні, випивали з ним по сто грам і кожен розповідав свою, уже розказану до дірок, історію про найкращу знахідку, найбільший калим. У чоловіків намічався тривалий виїзд з ночівлею і все-таке, тому вони радилися між собою, куди краще буде виїхати. Оскільки Андрій мав уже давненько одне місце у планах, то й вирішив поділитися міркуваннями з другом, що він на те скаже:
Слухай-но, чув я від одного діда, правда він не у собі трохи, що за Крутою горою є хутір, там хат близько тридцяти пустують, але й хащі такі, що тільки й танком їхати. Доведеться машину залишати і десь кілометрів 6-7 іти до місця призначення. Що скажеш?
Друг уважно вислухав, витримав паузу, а потім сказав:
– А той дід тобі більше нічого не розповідав? – якось загадково запитав Толік (а саме так його звали).
– Ні, а мав би? – з цікавістю запитав Андрій.
– Слухай, той дід не при своєму розумі не через те, що при своїх 87-х роках п’є, як бик, а тому, що йому довелося на тому хуторі побувати. Він звідти сивий повернувся, а було йому тоді якихось неповних 30. Дивні речі там відбуваються…
– Чоловіче, тобі теж 35, а у всякі байки віриш. На вулиці ера WI-FI та планшетів, а ти мені за дива розповідаєш. – в очах Андрія зблиснула насмішка над другом, але Толік не взяв це до уваги, а навпаки – вираз обличчя його враз посерйознішав і він нервово затарабанив пальцями по поверхні столу.
– Друже, можеш насміхатися, але на той хутір ти мене не затягнеш, хоч би там був скарб Полуботка.
– Та годі тобі, не хоч їхати туди, то давай пропонуй щось навзамін.
Толік виклав свою версію, куди їм варто поїхати з ночівлею і показав розташування на карті. Андрій схвалив обрану другом місцину, випили «на коня» і розійшлися.
Виїзд був запланований на четверту ранку.
Андрій прокинувся, переконався у тому чи все взяв, що треба і набрав Толіка:
– Здоров. Де ти там, я уже все зібрав?
– Дядьку, слухай, така ситуація: у моєї малої різко підскочила температура і взагалі вона себе погано почуває, вестиму її у лікарню, тож усе відміняється… Вибачай вже…- відчутно було, що Толіку ніяково перед другом.
– Та що ти? Не говори дурниць, поїдемо ще на твоє місце, а я таки подамся у розвідку на той хутір. Малечі привіт від дядька Андрія передавай, скажи, що як приїду, то привезу їй цілий пакет апельсинів. – і Андрій хотів уже прощатись, але Толік його перебив.
– Чуєш, забий болт на той хутір. Не потрібен він тобі зовсім…
– Та не переживай ти так. Як не поїду туди, то який з мене Авантюрист? Короче, прибуду на місце, то наберу тебе. Давай, казкар, до зв’язку.
Андрій ще раз для певності перевірив чи усе взяв, поцілував дружину, що солодко спала і вийшов на вулицю. Він вдихнув свіжого ранкового повітря і для себе зрозумів, що такий ранок не може віщувати нічого злого. Проте, він дуже помилявся…
Минуло добрих дві години, коли Авантюрист прибув у «зону висадки». На той час уже добре розвиднілося – у літню пору сонце швидко викочується із-за горизонту. Андрій витягнув із багажника МД і все, що було йому потрібне, став перед стіною густого лісу й подумав, що пройде щез дві години часу поки він добереться до хутору. Власне так і сталося: чоловік довго боровся з ожинником, що вперто ловив його за ноги, ніби просячи, щоб він не йшов далі, але людська наполегливість вперто брала гору над усіма перешкодами. І ось, між деревами почали з’являтися солом’яні стріхи й Андрій зрозумів, що скоро зможе дещо перепочити.
Коли ж він нарешті вийшов із лісу, то одразу звернув увагу на напівзруйнований пліт, де сидів здоровенний ворон, який ніби й чекав його. Він стояв зовсім поруч, але птах не спішив злітати, а пильно дивився у його бік.
– Ану марш! – спробував злякати його чоловік.
voronaАле птаху було зовсім байдуже. Тоді він гукнув ще раз і сталося наступне: ворон вмить зірвався із плоту і налетів прямо на чоловіка. Андрій затулив обличчя, готуючись до атаки, але її так і не було, проте він виразно почув зловісний сміх, що гучно прокотився луною по місцевості. Коли він забрав руки від лиця, то жодного ворона вже не було, а на нього якось неприязно дивилися вибиті шиби вікон та напівзруйновані стріхи. В ту мить у нього з’явилося несвідоме бажання повернутися назад, і він дуже пошкодує, що так і не зробив.
Авантюрист потер пальцями теплу поверхню хрестика, якого він підняв на КР – це була перша його достойна знахідка, яка стала йому талісманом. Подумки вилаявся на всіх пернатих і почав складати МД. Коли все було готово, то Андрій згадав, що ще не подзвонив Толіку. Вийняв мобільний, але на дисплеї не було жодної поділки, яка б свідчила про мережу. «Що ж, хай вибачає» – подумав чоловік і почав пошук.
(Від автора: опущу усі ті копарські деталі, як і що довелося копати моєму головному герою, скільки сигналів він переслухав, бо більшості із форумчан, я гадаю, ці всі справи добре відомі і без детального опису. Отож, перейду одразу до основного).
Час летів непомітно, бо знахідки перли так, що Андрій і уявити собі не міг: до вечора йому вдалося підняти два ГК, багато достойних срібних і мідних монет часів царизму, не обійшлося й без золота: 5 і 10 Миколаївських рублів спокусливо виблискували на сонці. Були й медалі часів Другої Світової: відвага і БЗ, навіть партизан срібненький знайшовся.
«Ет, Толік, умреш від заздрощів» – подумав Авантюрист. Але й без зайвої копанини не обійшлося – просто горами на одному місці лежали відстріляні гільзи, сліди від куль він бачив і на стінах будинків, але його здивувало ще й те, що жодного натяку на присутність німецьких військ тут не було, по кому ж тоді стріляли червоноармійці???
Останньою знахідкою Андрія став срібний портсигар, на якому красувався надзвичайної краси рослинний орнамент. Відкривши його, у хлопця серце впало у п’яти – у середині лежав зітлілий аркуш, але на ньому добре було видно напис: «ДАРЕМНО ТИ СЮДИ ПРИЙШОВ – НАЗАД ДОРОГИ НЕМА!!! ». Із стану ступору Андрія вивів гучний залп грому, після якого аж у вухах задзвеніло: у швидких темпах наближалася гроза, блискавки так і рвали небо. Чоловік розумів, що до машини він не встигне повернутися, а це означає тільки одне – доведеться ночувати тут…
“Назад дороги нема”, – ще раз пролунало в голові Авантюриста.
Андрій почав шукати очима будинок, де хоча б трохи краще зберігся дах, а коли знайшов, то швидко побіг до нього. І коли він став на його порозі, то саме в цей час яскравий спалах блискавки освітив порожній будинок – Авантюрист побачив на стіні ще один напис, що був у стократ жахливішим за попередній, бо явно не чорнилом писаний, а кров’ю: БЕГИ!!! Остання буква сповзала по стіні нижче і закінчувалася кривавим слідом пальців аж на підлозі, ніби автора напису щось волокло!
Бігти, треба бігти, але шляхів для відступу не було, бо Андрій почув, як важкі гранули граду затарабанили на даху. Оминаючи стіну із написом, він вирішив, що краще піти у іншу кімнату,а оскільки натяку на двері не було жодного, то Він мав змогу бачити усе, що відбувається на вулиці. У ту мить його тілом бігали мурашки, а у голові пульсувало риторичне запитання: «Чому я не послухав Толіка???»
Дощ, який прийшов на зміну граду, не вщухав, хоч падав уже дуже-дуже довго. Хлопець вийняв із кишені мобільний: жодної поділки, яка б вказувала на присутність зв’язку, так і не було, на годиннику висвітлило 22:33. Ставало холодно, навіть дуже холодно. Андрій сидів біля печі, яка навіть дуже добре збереглася. Він знайшов у сумці ліхтарик, увімкнув, розглянувся навколо і знайшов кілька сухих полін, та кілька відірваних від підлоги дощок. Розклав ці знахідки у печі та запалив їх, вогонь швидко затріскотів і пустив теплі промені світла довкола. Авантюрист знайшов ще пару дрівець і залишив їх, щоб підкинути у вогонь потім. Притулившись до ще холодного кахлю, він не зчувся, як задрімав.
Розбудив його якийсь невиразний тріск зовсім поруч. Дрова у печі вигоріли, але жар ще добре червонів, Андрій кинув кілька полін до печі і через кілька хвилин язики полум’я знову облизували деревину. Глянув на годинник: 23:13. Він увімкнув ліхтарик, щоб знайти джерело шуму і тут почалося…
Вогонь у печі, що так яскраво пломенів – раптом згас, а світло ліхтарика почало бліднути, а потім зовсім зникло. У сусідній кімнаті щось заворушилося, підлога почала скрипіти від чиїхось важких кроків. Серце Андрія стрибало галопом, він ледь ковтнув важку грудку, що набігла у нього в горлі. Він повільно сковзнув плечима по стіні, щоб віднайти на осліп детектор: «Хоча б щось узяти в руки для захисту», – подумав чоловік. Та коли він торкнувся сумки, де був МД, то вмить відсахнувся – його рука натрапила на щось липке й рапаве. Він хотів уже бігти, але у цю саму мить задзвонив мобільник. Скрип підлоги у сусідній кімнаті затих. Андрій глянув на дисплей на якому висвітило «приватний номер» – проте жодної поділки мережі не було. Він натиснув кнопку виклику і повільно підніс телефон до вуха:
– Алло… – тремтячим голосом промовив чоловік.
– Чоловіче, тобі теж 35, а у всякі байки віриш. На вулиці ера WI-FI та планшетів, а ти мені за дива розповідаєш, – почув у трубці свій власний голос Авантюрист.
Повінь жаху охопила його. Як таке можливо???
– Андрію, ти ще й досі не віриш у дива? – пролунав у трубці уже чужий грубий і хриплий голос, – Тоді дивись!
Телефон вимкнувся, а у печі знов запалав вогонь кинувши світло на стіни – від того, що він побачив, тіло його застигло на місці: на стінах, у різних місцях, повільно почали один за одним з’являтися криваві написи: БЕГИ… БЕГИ, АНДРЕЙ!!! ДОРОГИ НАЗАД НЕМА. ЗА ТОБОЮ УЖЕ ЙДУТЬ! Бридкі, жахливі тіні заполонили поверхню стін, їх ставало все більше, вони почали протягувати свої ручиська у напрямку чоловіка.
І тут вогонь у печі зник. Запала мертва тиша, навіть дощ не тарабанив по даху. Андрій на якомусь підсвідомому рівні вхопив у праву руку хрестик, знайшов у собі сили рухатися і вже вибігав із будинку, як його зупинив яскравий спалах блискавки – запалала одна із хат, що була оддалік. Вона горіла неймовірно яскраво і вогонь освічував усе навколо.
У напрямку Авантюриста, щось рухалося… Ще один удар блискавки – і знову палає будинок. Андрій уже міг розгледіти, що йде йому на зустріч – його скував жах.
– Андрію, то ти віриш у дива? – прохрипіла істота.
***
Толік так і не дочекався дзвінка.
Наступного ранку, він прийшов на хутір, взявши із собою ще кількох хлопців. Разом знайшли Андрія, а точніше вони й би не здогадалися, що то саме він – бо у одному із будинків побачили людське тіло, яке швидше скидалось на мумію: самий скелет, який облягала шкіра, очі були порожні, а на обличчі застигла судома жаху – і тільки у правій руці можна було побачити хрестик, який Авантюрист підняв на КР.
Толік відвернувся від побаченого, а перед ним, на похиленому плоті сидів велетенський ворон.
Хлопці десь поруч почули зловісний регіт…
Толік розумів, що його погане передчуття було небезпідставним.
– Треба вшиватися звідси! І чим швидше, тим краще, – сказав він хлопцям.
З ним було ще троє: Артем – друг дитинства, Сава – мовчазний хлопчина, інколи разом з Толіком виїздив на коп, бо той не любив багато говорити і цей юнак йому імпонував, та третій – Олексій (але всі його звали Герострат, і зовсім недаремно – він виходець із інтернату, який колись узяв тай підпалив у знак протесту проти чогось там).
Переборюючи в собі відчуття нудоти, чоловіки так-сяк поклали тіло Андрія на саморобні ноші і вже хотіли відправлятися у дорогу, але в останню мить рвотний рефлекс взяв гору над Артемом і той швидко дременув за будинок. Хлопець повернув свій нашвидкуруч з’їдений сніданок, витер рукавом рот і обернувся, щоб іти назад, але тут його погляд вихопив щось у кущах. Підійшов ближче і побачив, що це сумка від МД, а коли витяг її і розстібнув, то звідти викотилися дві золоті монети, які були підняті Андрієм. Знайшов він і решту калиму – у цей час жадність почала стискати серце хлопця, бо ділитися у нього наміру не було.
– Артем, що ти там так довго? Линяти треба, – підійшов Олексій, але не побачив Артемової знахідки, бо той добре заступив її плечима. Акуратно відсунув сумку назад у кущі, а в думках вилаявся на знайомого, бо він так невчасно підійшов і не дав змоги забрати знахідку. Проте, Артем уже все продумав, що і як зробить.
Толік за відсутності Артема виявив, що із кишені куртки Андрія, щось випинається – це був той самий портсигар. Він його оглянув і побачив гравірування, яке його друг чомусь не помітив: Олександр Савченко.
– Чуєте, а як звуть того божевільного дідка, який із цього самого хутору сивим повернувся, – запитав він Сави і Герострата.
– Саня. Звуть Саня, а пишеться – Савченко, у моєї мами дівоче прізвище таке ж. – сказав Сава, уважно обстежуючи очима периметр. Він відчував, що за ними стежать, але іншим не казав про своє відчуття. «Може це просто від нервів», – думав він.
– Здається мені, що зараз у мене в руках портсигар, який йому й належав. Що порадите зробити?
– Що-що? Повернути, от дідо зрадіє, якщо пам’ятає за нього звісно, – зіронізував Герострат.
– Що ж, так і зроблю, – Відповів Толік, навіть не підозрюючи про існування того аркуша, що його бачив Андрій, бо просто поклав портсигар до внутрішньої кишені куртки, так і не відкривши його.
Коли вже всі були у зборі, то було ясно, що чим швидше вони підуть, тим краще. Тіло Андрія домовилися нести навперемін по двоє. Відійшовши буквально метрів двісті від того будинку, Артем вирішив, що пора задіяти свій план:
– Дідько! Народ, я свого айфона на підвіконні залишив. Почекайте тут, я швидко.
– Та забий на нього, я тобі новий куплю, – нервував Герострат.
– Та нічого зі мною не буде, він же мені місячної зарплати вартував, – вигороджувався хлопчина.
– Артеме, тільки в темпі вальсу. Маєш на те дві хвилини, – встряв у розмову Толік.
Чоловік кивнув на знак згоди головою і швидко рушив у напрямку будинку, біля якого лежала заначка. Ще тоді, коли він тільки знайшов її, то таки встиг заховати тих дві монети до задньої кишені джинсів, а коли біг – одна із них випала і тепер виблискувала на сонці. Ось її й побачив Сава, який пильно стежив за всім довкола.
– Чуєте, здається мені, що він не за айфоном побіг – зробив висновок Сава і показав золоту десятку.
– От сучий син! – вилаявся Герострат, – Чуєш, гівнюку, жадність фраєра загубить, – закричав він у слід Артему, але той цього не чув.
Артем підбіг до кущів, де була захована сумка, й почав витягати знайдене Андрієм, але відчув, що за ним хтось спостерігає. Озирнувся й побачив на плоті велетенського чорного, як антрацитове вугілля, ворона, який пильно за ним стежив.
– Чого вирячився! – гукнув він до птаха й продовжив ритися в сумці.
– Фра-є-р-рррр, – почув він у себе за спиною.
– Що за нафік! – різко підвівся Артем.
Птахів було уже двоє. Тут підлітає ще один і сідає в двох кроках від чоловіка:
– Фра-є-р-рррр, – вирвалося із його дзьоба.
Ворони все підлітали і підлітали, їх ставало дедалі більше і більше. Галявина довкола будинку вкрилася смоляно-чорними тілами і кожне із них раз за разом видавало із себе:
_ Фра-є-р-рррр, фра-є-р-рррр…
Артему було неймовірно страшно, руки тремтіли, а по нозі пробіг гарячий струмок.
– Геть! – крикнув він і кинув у птахів сумку з детектором. Ворони із страшним галасом зірвалися в повітря і почали кружляти над хлопцем, утворюючи над його головою велетенську чорну вирву. Артем присів затуляючи голову руками, божеволіючи від того, що з ним відбувається.
Враз галас вщух. Чоловік боявся підвести очі, але почув, що хтось підійшов до нього. «Свої» – майнуло в голові, але коли наважився глянути, то тіло звела судома: останнє, що він побачив у своєму житті – це здоровецька паща, повна гострих зубів…
– Ви бачите, там щось твориться, – сказав Сава, що вже давно помітив як до того зловісного будинку злітається вороння.
– Йдемо туди, – практично скомандував Толік, – швидко!
Коли чоловіки прибігли на місце, то побачили уже знайому картину – тіло Артема було таким,як і Андрія, схожим на мумію. Він стояв на колінах, а на грудях запеклися криваві літери, що складали одне слово – ФРАЄР!
– Тікаємо, поки живі, – не відводячи погляду від жахливого видовища, витиснув із себе Олексій.
Більше ніхто й нічого не казав. Усі швидко, не озираючись, подалися у напрямку лісу. Тільки Толік в думках просив пробачення у Андрія й Артема, тіла яких довелося залишити тут…
Чоловіки бігли крізь лісові хащі і не чули під ногами землі, не чули як боляче впивається в ноги колючий ожинник, якому було начхати на цупкий одяг. Кожному з них верзлося, що у їхні спини дихають якісь потвори і ця думка заставляла бігти й не звертати уваги на втому.
Коли їм здалося, що вони відійшли на безпечну відстань, крок було сповільнено. А потім і взагалі зупинилися, щоб перевести подих.
– Твою дивізію, що це за фігня така? – хтось висловлював думки в голос. – Як таке взагалі можливо???
Ніхто не відповідав. А що можна було відповісти у цій ситуації. Толік тільки знизав плечима і глянув на годинник – стрілки застигли на позначці 12.
– Мені здається, що ми мали давно вже вийти з цих джунглів. Невже збилися з дороги? – у його очах можна було прочитати панічний страх.
– Зараз тільки дванадцята, до вечора ще далеко. Маємо йти, – висловив свою думку Герострат, – рушаємо!
Толік, Герострат та Сава йшли не зупиняючись, але стіна лісу вперто не піддавалася, а навпаки ставала все густішою.
– Ми заблукали. Ось уже добрих …. – Олексій недоговорив, бо глянувши на мобільний, замовк.
– Що там таке? – нетерпляче запитав Сава.
– Слухайте, а котра година була, коли Ви дивилися останнього разу?
Толік глянув на зап’ястя, але не спішив відповідати, бо чомусь відчував, що на мобільному телефоні у Герострата висвітлювало 12:00. Цифровий хронометр Сави показував теж саме.
Ніхто більше не говорив, бо сенсу у розмовах не було ніякого.
В одну мить стіна лісу розступилася, але хлопці зовсім не раділи цьому, бо перед їхнім зором постала картина, на якій можна було побачити гнітючий хутір із напівзруйнованими будинками.
– Ми приречені – констатував факт Сава.