Продовжу викладати роботу.
На Поліссі, в єдиному регіоні Європи, збереглися
древні пасічницькі династії, які ведуть свій родовід
з княжих часів і неолітичних мисливців шукачів меду.
С. М. Жила
РОЗДІЛ 2.
БОРТНИКИ З ДІДА-ПРАДІДА
Овруцький район – один з небагатьох районів України, де до наших часів збереглося прадавнє бортництво. Тут куди не поїдеш лісом – обов’язково натрапиш на розташовану в гілках дерев колоду-борть. Коли ж уважніше придивишся, помітиш і маленьких працьовитих її мешканців.
Нині вже не часто побачиш колоду-стояк [дод. А], що стоїть у гілках дерева вертикально. Минули часи, коли ліси Овруччини були багаті на медодаї, особливо на основний медонос лісів – верес. Вересовища старіють, мало дають нектару, і тільки вирубка лісу чи лісова пожежа може омолодити рослину. Колись сприяло омолодженню випасання худоби на вересах, тепер худоби в лісі не побачиш. І до того ж потепління клімату викликало літні засухи, що теж негативно позначилось на медозборах. Бджоли нектар кладуть насамперед у верхній частині гнізда і так поступово заповнюють його до низу, тож у стояках тепер рідко можна взяти хороший мед. Молоді бджолярі стали встановлювати колоди горизонтально – вулик-лежак [дод. А]. Стояки нині мають практично одні старі пасічники, котрі їх витягували на дерево ще років 50 тому. А може ще їхні батьки до війни. Чи діди століття тому.
Бортники з діда-прадіда. Хто знає скільки років нараховують їх пасічні династії. Чи століття? Чи декілька століть? Чи їх предки ще в часи Русі доглядали бджіл. Побачиш старого бджоляра біля ввульов – одна з народних назв колоди борті – і здається потрапив у минуле. Неспішною ходою обходять вони свої угіддя, досвідченим оком оглядають колоди, оцінюють по льоту бджіл стан сімей. А коли вже медозбір – підійдуть до дерева, перехрестяться, прокажуть про себе молитву і тільки тоді по острозі – довгій сукуватій жердині – підіймаються на дерево. І далі без поспіху кріплять до галузи вище колоди лезиво – міцний широкий ремінь – всідаються на дощечці на цьому ремні і приступають до огляду [дод. Г]. Дивишся на них і ніби переносишся на сотні років назад і стаєш свідком таїнства, поезії пасічникування.
Андросовичі, Вороб’ї, Гриби, Кикли, Кудрі, Куліші, Лінкевичі, Рослики… Що поєднує цих людей, відмінних не тільки прізвищами, а й характерами? Любов до бджіл. Вони не говіркі і тільки, коли мова заходить про бджіл, оживають. Познайомимося з ними.
Андросович Адам Тітович на жаль уже покинув нас, але ті, хто його знав ніколи не забудуть цього життєрадісного дідуся, котрий пересипав свої розповіді влучними дотепами, половицями і приказками. «Завів бджіл, - розповідав він, - ще зовсім молодим, відразу по війні. Все було спалене, їсти нічого, треба було якось виживати. Ну і бджоли допомогли. Важко було. І на роботу в колгосп, і дома роботи хватало по господарству, і до бджіл тре встигнути. Бджіл водити – не в холодку лежати. Але ж якось справлявся. Турбота про бджіл віддячувалася осінню, коли брав мед. А меду в ті роки було багато, не те, що зараз. Спалені ліси вкривали вересові килими. Тут казали, що знаю таємні слова, щоб бджоли велися, мед носили. Звідки? Ніхто мене такому не вчив. Головне що? Поставити вулля правильно. Коли встановиш на здорове, розлоге гіллясте дерево, віти якого всіяні шишками, чи жолудями – завжди будеш з медом. І не тре ніяких таємних слів».
Микола Кудря і його син Василь мають унікальну пасіку, котра налічувала в окремі роки більше сотні заселених бджолами колод. Іноді вони й самі не знали, скільки на даний момент сімей бджіл живе в їх колодах. Одні гинуть, злітають, інші заселяють. «А шо там тре знати, шоб пчол мати? Тут, головне, бажання шоб було. І вставати й лягати разом з сонцем. І робити, робити, тоді й матимеш».
Іван Йосипович Воробей. Пасіка з двох десятків сімей в колодах. Ще стільки ж пустих колод, здебільшого старезних, що доживають-догнивають свій вік високо на деревах. «Діда свого не пам’ятаю, - розповідав він, - в 37-му його арештували. Але зі слів батька, то й дід, і прадід, і прапрадід, і ще далі в роду доглядали бджіл. Від Словечно до Мільчи по ярах, а здебільшого по лісу були розкидані колоди. Тепер не те, що колод, а й дерев уже тих нема, де вони стояли.
По війні багато хто завів бджіл у колодах. Але за рік-два покинули. Нелегка то праця біля пчол ходити. Ну а я без них не можу. Уже ноги не ті, що раніше, не пройду в день зо три десятки кілометрів, щоб тільки подивитися, чи не сіли рої. Та й на дерево важко забратися, колись молодшим намагався по вище витягти, а нині… Та щоб там не було все’дно буду бджіл доглядати. Не уявляю свого життя без них. Жаль, що нема кому передати пасіку, знання».
Рудницький Микола Кузьмич має 70 колод-бортей, з яких більше 30-ти з бджолами. «От які зараз медозбори? Кіло - два, хай п’ять візьмеш, то й добре. А раніше подивишся дві колоди, забереш мед, то й до села не донесеш. А роблю біля бджіл як раніше, ще як дід з батьком вчили. Та не той уже взяток пішов, не той…».
На жаль, деякі старі династії бортників згасають. Бджолярам нема кому передати свої знання. Чи діти й онуки не хочуть доглядати бджіл. І таке буває. Та народжуються нові династії. Вони ще молоді, не можуть похвалитися багатовіковими традиціями, але в них є майбутнє.